400-річчя Хотинської битви: воєнний тріумф і політична поразка гетьмана Сагайдачного

400 років тому, у вересні 1621 року, точилася знаменита Хотинська битва. На полі бою зійшлися три великі армії: з одного боку, майже 200-тисячне військо Османської імперії, з іншого – приблизно 32-тисячна польсько-литовська армія, а невдовзі їй на підмогу підійшло майже 45-тисячне Військо Запорозьке на чолі з гетьманатом Петром Конашевичем-Сагайдачним.

Ця битва стала кульмінаційним моментом цілої війни, яка завдяки битві отримала назву Хотинської (1620–1621). Битва стала апофеозом військової слави гетьмана Сагайдачного, але заразом і лебединою піснею, позаяк він дістав поранення, від якого вже не одужав і невдовзі помер.

Більше про Хотинську війну та політичний контекст, в якому діяло Військо Запорозьке, «Історичній Свободі» розповів дослідник історії козаччини Віктор Брехуненко.

– Якими були причини цієї війни? Чому на Буковині зійшлися ці армії?

– Причини полягали в тому, що була порушена рівновага, яка існувала в регіоні між Османською імперією та Річчю Посполитою й Австрією. Це сталося через активне втручання у 1610-х роках Речі Посполитої у молдовські справи. Молдовський господар був васалом турецького султана, а Польща намагалася посадити на це місце свого ставленика. І це, ясно, не подобалося турецькому султанові.

Крім того, Річ Посполита влізла у відносини між Трансильванією і Австрією на боці свого союзника – імперії Габсбургів. Натомість трансильванські опоненти намагалися заручитися підтримкою турецького султана.

І тут оливи до вогню підлили українські козаки, які в 1610-і роки ходили в походи аж до Стамбула і остаточно зруйнували міф про Чорне море як «внутрішнє турецьке озеро».

Уся ця круговерть зав’язалася в той «гордіїв вузол», який спробувала розв’язати Османська імперія. Бо османи втручалася у справи Північного Причорномор’я лише тоді, коли християнські сусіди загрожували її так званій ідеальній ситуації. Це коли вона контролює фортеці на узбережжі, а її сателіти – кримські татари і ногайці – не пускають християн до Чорного моря. Отака оборонна тактика, і як тільки щось порушилося, османи намагалися дати відповідь.

І от у 1620 році турецьке військо пішло війною. Відбулася Битва під Цецорою, в якій річпосполитське військо, без козаків, зазнало поразки. Кампанія на наступний 1621 рік, якій випало відбутися під Хотином, мала остаточно визначити, чи вдасться османам опотужнитися. Тому Хотинська війна мала велике значення для геополітичної рівноваги в усій Східній Європі.

– У цей час у Війську Запорозькому відбувалися складні політичні пертурбації. Попервах гетьманом був Яків Бородавка. Але Сагайдачний його не тільки усунув, а й стратив невдовзі після того, як сам став гетьманом. Чим пояснюється таке складне і гостре внутрішнє протистояння серед козаків?

– Козацтво переживало в ті часи важливу еволюцію, перетворюючись із виразника власних станових інтересів на репрезентанта українського суспільства в цілому. 1610-і роки і початок 1620-х – це доба морального лідерства Петра Сагайдачного, представника статочних – старшини й освіченої частини козацтва.

Сагайдачний був прихильником поміркованої лінії, тверезо розуміючи, що козацьке військо в тому стані, в якому воно тоді перебувало, не мало жодних шансів виграти сам на сам проти потужного річпосполитського війська. Тому, як писав Грушевський, його політика полягала в тому, щоб не випускати Варшаву з військових клопотів з сусідами, доводити потрібність козацтва для вирішення військових проблем і під цим претекстом витягувати одна за одною поступки на свою користь – задоволення станових козацьких прав, а від 1620 року ще й релігійних прав православних.

Зрозуміло, що представникам козацьких низів, репрезентантом яких був гетьман Бородавка, не до шмиги була така тактика. Вони відразу бралися за шаблю, не розуміючи наслідків того. Поразка повстань Косинського чи Наливайка їх мало чому навчила. Протистояння цих двох таборів і визначило загострення під час Хотинської війни.

Але ситуація 1620–1621 років не давала надійного підґрунтя для влади Бородавки. У 1620 року завдяки козацькій шаблі була висвячена нова православна ієрархія в Україні. Це мало величезний резонанс. І тоді православні ієрархи вистеляли родовід козацтва від бояр Русі та намагалися їх вписати у шляхетську систему координат, цим самим обґрунтовуючи, чому вони саме до козаків звернулися для такої справи, хоча мали би звернутися до шляхти.

– Нагадаю, що після Берестейської унії 1596 року в Україні постала унійна церковна ієрархія.

– Так. І це призвело до того, що православ’я стало упослідженим в Речі Посполитій і поступово вигасало. Православна шляхта шляхом сеймової боротьби деяких поступок досягла, але радикально проблеми не могла вирішити. Тому православна верхівка звернулася до козаків. А репрезентантом тієї частини козацтва, яка зрозуміла суть і важливість цих ідей, був Сагайдачний.

У 1620 році козаки відмовилися брати участь у битві під Цецорою і цим довели, що без Війська Запорозького Варшава не здатна перемогти турецьку армію. Тому з кінця 1620 року почалися всілякі запобігання перед козаками саме для того, щоб залучити їх до війни. Саме на це і ставив Сагайдачний. Це був ніби зоряний час, коли нагальна потреба робила Варшаву поступливою.

Мені поталанило віднайти листи короля Зиґмунда ІІІ до козаків за травень-червень 1621 року. І було так цікаво читати! Ще в 1620 році гнівні погрози за морські походи, що попалять човни і Січ зруйнують. Суворі заборони на все це діло. А тут, ніби за помахом чарівної палички, благають козаків вийти якнайбільшою кількістю човнів у Чорне море і аж до Константинополя дійти! Бо це було вигідно в рамках нової військової кампанії.

У цих умовах Бородавка не міг довго втриматися. Дні його гетьманства були насправді злічені, тому що ініціатива перейшла до статечної частини козацтва. І козацька рада, на якій обрали Бородавку гетьманом, відправила до Варшави посольство на чолі з Сагайдачним.

Делегація повернулася з Варшави з запевненнями короля, що він вирішить і козацьку релігійну справу після війни на найближчому Сеймі. Оце додало популярності Сагайдачному. І 25 серпня 1621 року на черговій козацькій раді Бородавку усунули з гетьманства, а 8 вересня стратили. Його звинуватили в поганій розвідці, в загибелі козаків у тих розвідувальних діях… Для тогочасної кампанії це мало значення, щоб не було ворохобиці в козацькому таборі вже в ході війни. Власне, інтереси єдності козацтва під час Хотинської кампанії взяли гору над тим, чи залишити живим Бородавку.

– Незадовго перед смертю Сагайдачний заповів, серед іншого, молитися за упокій «гетьмана Якова»…

– Він розумів прекрасно, в який спосіб то зробили. А надто Сагайдачний був страшенно розчарований тим, що його король Зиґмунд ІІІ обвів навколо пальця. Бо у Варшаві козаки повірили лицарському слову короля і не зафіксували на папері ті обіцянки, які король дав у тому страхітливому стані для Речі Посполитої, коли від того, чи прийде 45-тисячне козацьке військо, залежала доля османсько-річпосполитського протистояння. Якби далекоглядність проявила козацька делегація на чолі з Сагайдачним і зажадала на папері королівського привілею, то ситуація могла би повернутися іншим боком. А вони повірили на слово. А після Хотина сталося те, що сталося.

– Військо Запорозьке відіграло значну, якщо не вирішальну роль у тій битві. Завдяки козакам польсько-литовська армія втрималася і примусила султана укласти мир. Але козаки, судячи з подальших повстань, не отримали очікуваних преференцій. Чому так сталося? Тут політична недосвідченість козаків? Чи злі наміри короля? Чи, можливо, король і хотів би, але в Речі Посполитій не лише король, але й Сейм багато вирішував?

– Позиція Варшави в козацькому питанні була послідовна – там не хотіли поступок козакам. Треба розуміти ментальність людини ранньомодерної доби, коли суспільство поділене на стани, бар’єри між якими були доволі серйозні: шляхта, міщани, селяни. Козаки були ніби проміжним станом, який хотів увійти в еліту. Адже вони займалися тим, чим займалася шляхта – війною. І саме війна давала легітимність винятковим правам і привілеям шляхті в Речі Посполитій. І козаки також війною займалися і на цій підставі вимагали собі таких самих прав. А ці не хотіли цього робити. І традиційне мислення тогочасне не давало, горувало над доцільністю. І те, що Зиґмунд ІІІ так себе повів, то це абсолютно нормально сприймалося шляхтою. І позиція шляхти була така сама.

Дійсно, козаки проявили недосвідченість в цій вирішальній ситуації. А після Хотину, коли вже «мавр зробив свою справу», Варшава з полегшенням зітхнула і спустила все це діло на гальмах. Хіба козакам додаткову платню видали. І навіть київська комісія, яка відбулася у січні 1622 року, ні до чого не призвела. Мабуть, це остаточно підкосило Сагайдачного, який помер у квітні 1622-го. Бо він побачив руїну праць своїх. Він стільки старався для того, щоб вибудувати модель легітимації козаків в рамках Речі Посполитої, а в підсумку – отакий розвиток подій.

Ясно, що в козацтві взяла гору радикальна течія. Хоча одразу після Сагайдачного гетьманом став Оліфер Голуб – зі статечного середовища, але невдовзі настрої радикалізуються. Проте повстання 1625-го, 1630-го, 1637-го і 1638 років ні до чого не призвели. Бо козацтво, не маючи кінноти, не мало шансів на перемогу над військом Речі Посполитої.

Чому Богдан Хмельницький перемагав, і це був шок для Варшави? Бо він здобув татарську кінноту. І козаки, як одна з найкращих піхот Європи, і легка татарська кіннота в сумі створили військо, яке може перемагати Річ Посполиту і перемагало.

– Повертаючись до подій після Хотинської битви: велике козацьке військо, близько 40 тисяч, отримало платню. А далі вони як хотіли? Щоб їх всіх вписали до козацького реєстру і платили їм платню? Чи які вимоги були?

– Козацькі вимоги – це збільшення реєстру. Про конкретну кількість ми не маємо інформації, але, думаю, більше ніж 10 тисяч точно мало би бути. Право проживати не тільки на державних землях, а й у приватних маєтностях, мати свою земельну власність. Права козацьких вдів: коли козак гине, то козацька вдова і діти залишаються при його правах і привілеях. Королівська платня грішми і сукном. Право на виходи в море. Це козацькі станові права і привілеї. Пізніше до цього додалася вимога брати участь у виборах короля.

Паралельно козаки вже від 1620 року виставляють національно-релігійні інтереси. Вони виступали як захисники православної віри, захисники прав і свобод народу руського та вимагали офіційного визнання королівською владою православної ієрархії, задоволення релігійної толерантності на ділі, а не тільки на папері.

Власне, такий «комплект» прав і привілеїв козаки вимагали за доби Сагайдачного і відразу після його смерті. І це дуже добре видно по козацьких інструкціях на Сеймі Речі Посполитої, і по поведінці козаків під час безкоролів’я 1632 року, коли король помер і нового обирали. Вони ставлять на перше місце вже національно-релігійні інтереси і свої козацькі прикріплюють до того всього. А підстава звертатися з такими вимогами – це їхня роль в обороні Речі Посполитої, участь у всіх війнах, які Річ Посполита вела на всіх фронтах – проти Московії, Османської імперії, Швеції.

– А натомість закінчується битва – їм дали разову платню і сказали: все, розіходьтеся, так?

– Так, розіходьтеся. Реєстр на той час – 3 тисячі. От 3 тисячі реєстрових з особливими правами, а всі інші «до звиклого послушенства», як тоді писалося. Тобто хто з міщан – в міщанське середовище, хто з селян – у селянське, в підданство!

Річ Посполита розривалася між подвійними стандартами: коли війна, то хоче якомога більшого козацького війська; а як тільки війна закінчується – щоб ті, хто вчора кров проливав, вернулися до плуга. Та це ж неможливо було в рамках тогочасної системи координат! Ну як той, хто воював, займався шляхетською справою, повернеться до шляхтича в підданство?! Інша справа, що в головах цих вчорашніх селян часто приватний інтерес горував над суспільним, що проявилося і під національно-визвольної війни під проводом Хмельницького, і пізніше.

Позиція Варшави закладала міну уповільненої дії, і вибухи повстань були просто неминучими.

– Тобто Хотинська війна закінчилася тим, що козаків і їхнього гетьмана славили як захисників Вітчизни, але їхні вимоги визнавати не хотіли?

– Так. На словах: козаки – герої, Сагайдачний – супермен! Дуже добре простежується за щоденниками шляхетськими, що Сагайдачний – це муж, який під Хотином виніс на собі дуже багато. Що він радив, те регіментарі й робили. В перші дні після перемоги його підносили до небес, але в практичній площині абсолютно нічого не втілили.

По-моєму, це завдало непоправного психологічного удару самому Сагайдачному. Тяжка чи ні в нього була рана, але ж після того він ще пів року жив. Мені здається, що психологічний надлом від того, як його, вживаючи сучасну термінологію, король кинув, заслонив перед ним усе. І те, що король прислав йому свого лікаря, що князь Заславський давав свого найкращого лікаря-німця. Але толку з того лікування, якщо справа його життя розбилася на друзки.

– Тобто, як це часто бувало з козацькими гетьманами, воєнна перемога, але політична поразка?

– Політична поразка однозначно. Думаю, він лікті кусав, що не взяв у Варшаві, не вичавив із короля привілеї. А міг би! Бо не прийшли би козаки – і було би те, що під Цецорою.